В нас є вудка. Одна на всіх. Але й рибалки з нас так собі. Ми в іншому вправні. Тому в перші дні ми нічого не зловили, але вчора ввечері мені вдалося зловити пару маленьких риб і вирішили юшку з них наварити. Яке ж було моє розчарування, коли зранку у відерку не виявилося жодної рибки. Ані одної! Отак сиджу я на схід сонця і гадаю, хто ж нашу рибку з'їв?  Чи то собаки? Чи то коти  з відерка повитягали? Чи то бузько, що звечора прилітав і ходив між наметами, зиркаючи на нас одним оком ? Видно приглядав собі, коли ж ми йому рибки у відерко наловимо.

 Усі ми люди сучасні. В кожного є комп’ютер, смартфон чи планшет, і ніхто з нас вже собі не уявляє життя без улюбленої музики чи нового серіалу з інтернету. Ми дізнаємося новини про друзів з фейсбуку і  без вайфаю почуваємося трохи ізольовано. Але тиждень-другий без мережі можна прожити. Миспробували. Треба мати зі собою запас книжок, декілька настілок і блокнот для малювання чи писання. Життя тоді сповільнюється, з’являється час на звуки, запахи і думки. Ми називаємо це дозвіллям. Яке чудне слово: ДОЗВІЛЛЯ. Дозвіл на вільність?

 Ніколи не думала, що вода в казанку закипає швидше, ніж в електрочайнику.За день-два вже не зважаєш на попіл чи хвою в каші. Звикаєш обмежуватися необхідним і не ускладнювати побут. Їжі треба зварити рівно стільки, скільки зможемо з’їсти за раз. Ноги з озерного мулу відмиваю так, щоб не забруднити спальник. Дівчата сьогодні влаштували прання. Але, здається мені, не тому щоб одягнути чисте, а тому що за такою роботою гарно точиться розмова.

 На вихідні наше майже безлюдне озеро суттєво налюднилося. Що правда не туристами, а рибалками з човнами, спінінгами та іншим  знаряддям. В окрузі тільки ми розтаборувалися з дітьми, щоб купатися і засмагати. Всі інші приїжджають сюди із серйозними ловецькими намірами. І в результаті на нас чекала ніч “охоти”.  Не подумайте, нічого такого. Просто всі дорослі чоловіки повитягали рушниці і вирушили човнами і стежками полювати диких качок. Всю ніч гриміли постріли, а ми залишилися без молока на сніданок. Господар, в якого ми купуємо молоко, геть забув про нас через ту “охоту”.

 Після шумних вихідних, ми насолоджуємося самотністю. З озера виїхали майже всі рибалки і мисливці. Вітерець шумить у верхів'ях сосен, десь в лісі сухо кряче ворон, тихенький плюскіт хвиль: спокій і тиша. Наші діти сьогодні будують замки з піску. На березі розмістилися чотири фортеці, і я подивляюся які чотири різні характери в них. Одна фортеця, з високими стінами і вежами, займає  саму середину пляжу і найбільше місця, інша, невелика, але густо прикрашена мушлями і камінцями, третя, з рівними, майже під лінійку стінами, а четверта насипана на нашвидкоруч, але має найвищу вежу і стоїть  на віддалі від хвиль. Цікаво, якби я не знала, хто яку будував, чи вгадала б?

 Сьогодні зранку дощ і день настілок. Усі з радістю повитягали, шкарпетки, светри і довгі штани, бо навіть в таборі сонце і спека встигають набриднути, розчистили від посуду і їжі кухонний стіл і розклали улюблену гру. Поки Ярко з дітьми азартно сперечаються в кого більше ресурсів і хто цього разу переможе, я в наметі, закутана у спальник, читаю книжку. Дощ монотонно барабанить по натягненому тенту, і цей звук, мабуть, один із найзатишніших у світі.

Я думаю собі про людську непостійніть. Як швидко ми втомлюємося від одноманітності, як очікуємо змін на краще, як часто нарікаємо, що нас щось дістало. Як чекаємо літа і як швидко втомлюємося від спеки, як радіємо дощу і прохолоді і як довго я зможу просто лежати і слухати дощ. Прогноз обіцяє, що після обіду небо розхмариться, і насправді, мене це тішить.

 Останній раз  я тримала в руках  вудочку років 30 тому. І ось, тут на озері, випала нагода порибалити.Я не вмію правильно наживляти на гачок, підсікати, коли клює, і навіть чистити рибу, але мені вдалося впіймати декілька маленьких рибок. Не знаю, що мені більше сподобалося: чи рибок ловити, а чи стояти по коліна в теплій воді, між очеретом і лататтям, слідкуючи поглядом за поплавком. Такий собі вид активного безділля - вміння бути водночас розпруженим і зосередженим. Як запам’ятати цей стан?

 Поки ми готувалися до обіду, вітер зніс наш кухонний тент. Ярко ледве встиг вхопити його перед зникненням в лісі. З раннього ранку вітер намагається нас видути з доброго гумору. Ганяє наші поліетиленові мішочки між деревами, гасить сірники, якими я розпалюю вогнище, зриває плівку з лятрини, і дме так, що в мене розболілася голова. Дівчата не піддаються, і з вереском залазять купатися в озеро, а потім ще голосніше з  нього виходять. Мабуть, вітер знає, що нам пора вертатися, і вирішив попідганяти нас, щоб ми з меншим жалем покидали наш табір.

 Остання вечірня ватра на озері. Завтра ми збираємо решту нашого табору - те що вітер не поміг запакувати нам вже сьогодні, і вирушаємо додому.  Сухі соснові гілки потріскують у вогні, вода на чай булькає в казанку, діти підсмажують шматочки хліба на патичках і просять заспівати їм улюблені пісні про Довбуша, про Байду, і про Гриця  на вечорницях.

Сонце ховається за лісом, а ми ще довго не розходимося, чекаючи аж догорить остання гілка в нашому вогнику.

Короткі історії стаються щодня. Більшість з них губляться в нетрях нашої пам’яті, а деякі залишаються на фотографіях чи фільмах. Для мене зазвичай спогади фіксуються у запахах і звуках: легка затхлість намету, прохолодний аромат води, густий запах розігрітої сосни і різкий дух продимленого одягу, звук дощу, каркання ворона, ритмічний, майже механічий, присвист качиного польоту, лункий плюскіт великої рибини посеред озера, гул моторного човна.  Я інколи малюю свої короткі історії, щоб колись, осінніми чи зимовими вечорами, гортаючи невеличку книжку про пригоди на озері, відкрити свою скарбничку спогадів і поділитися ними з іншими.