Про вдячність і егоїзм.
Щось не пишеться мені коротка історія до цього малюнка. Слова не складаються і забагато пафосу. А все про те, що живемо ми невипадково саме в цей час і в цьому місці і невипадково ми зустрічаємо у своєму житті людей. Всі ми різні, зі своїми цінностями, проблемами, і в кожної з нас є свої дивацтва і особливості. Щосереди і п'ятниці, ми збираємося для того, щоб практикувати разом йогу. Для мене цей досвід особливий, бо йогу можна практикувати багато де і багато з ким, ефективніше досягати гнучкості тіла і ясності розуму, але не завжди про цьому знаходиш паралельний вимір спілкування. Ми можемо зовсім не феншуйно пити спумантіно  відразу після заняття, обговорювати парфуми, батьківські збори і нову італійську страву, однак при цьому  між нами відбувається своєрідний обмін. Я вкраду з однієї книжки цитату, про внутрішнє золото, яке я позичаю в когось, і своє, яке позичаю на час комусь. Я егоїстично користуюся цим позиченим золотом для свого задоволення і для своєї потреби, але повертати його хочу з вдячністю до всіх вас, дівчата.

Про хюґе.

Довгі осінні вечори. Тумани, краплі дощу на шибках, пронизливий вітер і вічно сонний настрій. Півтора місяці мороку на вулиці і в голові. Здається, що з часом до цього можна звикнути, але щороку занурюєшся в листопад як у неприємний сон. Навколо часто говорять про осінню депресію. А я багато думаю про безділля. Точніше про стан, який російською називають "праздность". Тому що безділля - це сидіти без діла, що має трохи негативний відтінок і так робити в нас не прийнято. А "праздность" - це від празника, мабуть. Так от, якщо дозволити  собі "празнувати" ті безконечно довгі вечори: пити какао, кутатися в пледики, хрумати печиво і передивлятися фільми, може тоді осінь буде терпимою? Так-так, свічки теж мають бути...

Творчість - хитра штука, вимоглива і вередлива. Творчість хоче жити з музою. От, буває, ганяєш за тією музою подвір'ями, вечірками, горами, семінарами, щоб до творчості привести, а ні - нема і не знайдеш. А буває прокидаєшся зранку, робиш каву, береш олівець в руки і твориш. І всі задуми вдаються, а ідеї прибувають як вода на весну. Я важко переживаю ті дні, коли муза  вештається по чужих майстернях, а коли вона пропадає на пару тижнів - то взагалі катастрофа. Світ зменшується до розмірів надувної кульки, ще й може вибухнути від необережного руху, в голові поселяється тотальне відчуття  нікчемності і даремності буття, метелики не літають, трава не росте і пропало все... От, як бути в такий час? Як навчитися чекати? Як не метушитися і зберігати спокій? Як дозволити собі полінуватися, бо ж, кажуть, ніщо так музу не приваблює, як лінь. Я ще не знаю.

 В нас є вудка. Одна на всіх. Але й рибалки з нас так собі. Ми в іншому вправні. Тому в перші дні ми нічого не зловили, але вчора ввечері мені вдалося зловити пару маленьких риб і вирішили юшку з них наварити. Яке ж було моє розчарування, коли зранку у відерку не виявилося жодної рибки. Ані одної! Отак сиджу я на схід сонця і гадаю, хто ж нашу рибку з'їв?  Чи то собаки? Чи то коти  з відерка повитягали? Чи то бузько, що звечора прилітав і ходив між наметами, зиркаючи на нас одним оком ? Видно приглядав собі, коли ж ми йому рибки у відерко наловимо.

 Усі ми люди сучасні. В кожного є комп’ютер, смартфон чи планшет, і ніхто з нас вже собі не уявляє життя без улюбленої музики чи нового серіалу з інтернету. Ми дізнаємося новини про друзів з фейсбуку і  без вайфаю почуваємося трохи ізольовано. Але тиждень-другий без мережі можна прожити. Миспробували. Треба мати зі собою запас книжок, декілька настілок і блокнот для малювання чи писання. Життя тоді сповільнюється, з’являється час на звуки, запахи і думки. Ми називаємо це дозвіллям. Яке чудне слово: ДОЗВІЛЛЯ. Дозвіл на вільність?

 Ніколи не думала, що вода в казанку закипає швидше, ніж в електрочайнику.За день-два вже не зважаєш на попіл чи хвою в каші. Звикаєш обмежуватися необхідним і не ускладнювати побут. Їжі треба зварити рівно стільки, скільки зможемо з’їсти за раз. Ноги з озерного мулу відмиваю так, щоб не забруднити спальник. Дівчата сьогодні влаштували прання. Але, здається мені, не тому щоб одягнути чисте, а тому що за такою роботою гарно точиться розмова.

 На вихідні наше майже безлюдне озеро суттєво налюднилося. Що правда не туристами, а рибалками з човнами, спінінгами та іншим  знаряддям. В окрузі тільки ми розтаборувалися з дітьми, щоб купатися і засмагати. Всі інші приїжджають сюди із серйозними ловецькими намірами. І в результаті на нас чекала ніч “охоти”.  Не подумайте, нічого такого. Просто всі дорослі чоловіки повитягали рушниці і вирушили човнами і стежками полювати диких качок. Всю ніч гриміли постріли, а ми залишилися без молока на сніданок. Господар, в якого ми купуємо молоко, геть забув про нас через ту “охоту”.

 Після шумних вихідних, ми насолоджуємося самотністю. З озера виїхали майже всі рибалки і мисливці. Вітерець шумить у верхів'ях сосен, десь в лісі сухо кряче ворон, тихенький плюскіт хвиль: спокій і тиша. Наші діти сьогодні будують замки з піску. На березі розмістилися чотири фортеці, і я подивляюся які чотири різні характери в них. Одна фортеця, з високими стінами і вежами, займає  саму середину пляжу і найбільше місця, інша, невелика, але густо прикрашена мушлями і камінцями, третя, з рівними, майже під лінійку стінами, а четверта насипана на нашвидкоруч, але має найвищу вежу і стоїть  на віддалі від хвиль. Цікаво, якби я не знала, хто яку будував, чи вгадала б?

 Сьогодні зранку дощ і день настілок. Усі з радістю повитягали, шкарпетки, светри і довгі штани, бо навіть в таборі сонце і спека встигають набриднути, розчистили від посуду і їжі кухонний стіл і розклали улюблену гру. Поки Ярко з дітьми азартно сперечаються в кого більше ресурсів і хто цього разу переможе, я в наметі, закутана у спальник, читаю книжку. Дощ монотонно барабанить по натягненому тенту, і цей звук, мабуть, один із найзатишніших у світі.

Я думаю собі про людську непостійніть. Як швидко ми втомлюємося від одноманітності, як очікуємо змін на краще, як часто нарікаємо, що нас щось дістало. Як чекаємо літа і як швидко втомлюємося від спеки, як радіємо дощу і прохолоді і як довго я зможу просто лежати і слухати дощ. Прогноз обіцяє, що після обіду небо розхмариться, і насправді, мене це тішить.

 Останній раз  я тримала в руках  вудочку років 30 тому. І ось, тут на озері, випала нагода порибалити.Я не вмію правильно наживляти на гачок, підсікати, коли клює, і навіть чистити рибу, але мені вдалося впіймати декілька маленьких рибок. Не знаю, що мені більше сподобалося: чи рибок ловити, а чи стояти по коліна в теплій воді, між очеретом і лататтям, слідкуючи поглядом за поплавком. Такий собі вид активного безділля - вміння бути водночас розпруженим і зосередженим. Як запам’ятати цей стан?

 Поки ми готувалися до обіду, вітер зніс наш кухонний тент. Ярко ледве встиг вхопити його перед зникненням в лісі. З раннього ранку вітер намагається нас видути з доброго гумору. Ганяє наші поліетиленові мішочки між деревами, гасить сірники, якими я розпалюю вогнище, зриває плівку з лятрини, і дме так, що в мене розболілася голова. Дівчата не піддаються, і з вереском залазять купатися в озеро, а потім ще голосніше з  нього виходять. Мабуть, вітер знає, що нам пора вертатися, і вирішив попідганяти нас, щоб ми з меншим жалем покидали наш табір.

 Остання вечірня ватра на озері. Завтра ми збираємо решту нашого табору - те що вітер не поміг запакувати нам вже сьогодні, і вирушаємо додому.  Сухі соснові гілки потріскують у вогні, вода на чай булькає в казанку, діти підсмажують шматочки хліба на патичках і просять заспівати їм улюблені пісні про Довбуша, про Байду, і про Гриця  на вечорницях.

Сонце ховається за лісом, а ми ще довго не розходимося, чекаючи аж догорить остання гілка в нашому вогнику.

Короткі історії стаються щодня. Більшість з них губляться в нетрях нашої пам’яті, а деякі залишаються на фотографіях чи фільмах. Для мене зазвичай спогади фіксуються у запахах і звуках: легка затхлість намету, прохолодний аромат води, густий запах розігрітої сосни і різкий дух продимленого одягу, звук дощу, каркання ворона, ритмічний, майже механічий, присвист качиного польоту, лункий плюскіт великої рибини посеред озера, гул моторного човна.  Я інколи малюю свої короткі історії, щоб колись, осінніми чи зимовими вечорами, гортаючи невеличку книжку про пригоди на озері, відкрити свою скарбничку спогадів і поділитися ними з іншими.

Ми їдемо у відпустку!  Не в турецький “all inclusive”, не на Кіпр, і навіть не в Курортне. Ми їдемо на край світу під білоруський кордон, далеко від цивілізації на поліське озеро Нобель. Намети, казанки, спальники, їжа на тиждень, валіза з книжками, вудочка і четверо наших підлітків запаковані в бус. І навіть 35-градусна спека і 30 км брукованої лісової дороги (ди-ди-ди-ди-ди-ди) не зменшують нашого захвату краєвидами. Отже, надвечір, ми, щасливі і сповнені запалу, зупинилися над озером.... зі всіх сторін оточені сосновим лісом і гедзями.

Звечора ми встигли тільки розкласти намети, а сьогодні розтаборовуємося. Чудесну галявину на березі озера нам показав чоловік, що живе в крайній сільській хаті. Без нього ми б заблукали в плетиві лісових доріг, або ж застрягли в піскових дюнах.  

Мій перший виклик - зварити зупу в казанку на вогні, виявляється не таким складним. Всі дуже зголодніли, тож  зупку з'їли всю. Тим часом, діти назбирали гору хмизу і помогли розбити великий кухонний тент. І ще ми купаємося в озері!

Виявляється, життя просте, якщо його не ускладнювати! Тиша, запахи диму, води і розігрітої сосни наближають мене до стану повного розслаблення. Хтось рибалить, хтось читає, хтось плюскочеться годинами у воді, кожному своє. Жодних колів і мітінгів, забуваєш про автомобільні корки, пластикові карти і підключення до вайфаю, лягаєш спати з настанням темряви, прокидаєшся від гуркоту моторних човнів о 5.30.  Мабуть, добре жили доісторичні люди. Тільки от зима близько…

Я  прокинулася вночі від гуркоту казанків і мисок і  тупоту ніг за наметом. Спершу, думаю - бандити казанки крадуть! Потім розумію, що намет відкритий, поруч Ярка нема, то мабуть тупає він. Зголоднів, чи що? Але навіщо ж бігати по ночах? Зранку виявилося, що була війна. На наш табір напали пси, виїли решту сосисок з казанка, вкрали хліб, і втікаючи від розлюченого Ярка, продерли стіну в нашому новому кухонному наметі. Тааак, може доісторичним людям, не так вже й добре жилося. Їм сосиски не тільки сільські пси крали, а мабуть і звірі куди більші…

На озері є гайвей. Пів-шостої ранку рибалки зі села пливуть на моторних плоскодонках рибалити на Прип'ять, при цьому вони перегукуються з іншими рибалками, які ловлять в озері щуку і сома. Раз в день дідусь з сусіднього табору пливе в сільський магазин за продуктами. Ми думаємо, що на його човні - двигун від газонокосарки, звук точно такий як в нашої. Швидкість також. Інколи бувають човни на веслах. Тоді звук такий - плюх-плюх. Надвечір через озеро пропливають місцеві парубки з дівчатами і магнітофоном. Ми сидимо в кріслах на березі і дивимося як в телевізор.

ДАЛІ БУДЕ...

переселенці

Переселенці.

В маленьку кімнатку навпроти нашої майстерні поселилася циганська сім’я. Зазвичай власники здають ту кімнатку подобово студентам і туристам, аж раптом місяць тому господар привів нових мешканців. Відтоді подвір’я почало жити новим життям. Кімнатка зовсім крихітна для п’ятьох, тому подвір’я поступово стає її продовженням. Правду кажучи, мені раніше не доводилося мати справи з циганами, і я тільки знаю, що вони бувають дуже різними. Так от ці, наші, геть цивілізовані, як виявилося. Їх також, як багатьох інших, вигнала зі сходу війна, і вони третій рік мотаються Україною старим москвичем, з міста до міста. Продають білоруську постіль, антикваріат і ще всяке барахло. Розмовляють трьома мовами одночасно, чи може я так чую? Молода жінка Роза говорить до малих українською, діти між собою і з дідом, що пильнує їх весь день на подвір’ї - російською, чи суржиком. Чоловіки ж між собою розмовляють так, що я розумію лиш окремі слова, тому я вирішила, що це циганська. Ніколай, найстарший з них, глядить двох хлопчаків і заводить знайомства з іншими мешканцями будинку. Нас розпитує, де поблизу найближча барахолка, чи в нас немає радянських годинників і чи ми б не взялися вчити його внуків малювати. Завдяки йому, я довідалася, що сусід зверху, називається Гєнадій і вміє ремонтувати стартер.  Подвір’я тепер заповнене дитячими голосами, і розмальоване крейдою, тут сохнуть рушники і чути запах приготованої їжі. І якось так, борються в мені два зовсім протилежні почуття: з дитинства прищеплена недовіра і безпека сільського двору, на який став подібний наш міський колодязь.

в перукарні