переселенці

Переселенці.

В маленьку кімнатку навпроти нашої майстерні поселилася циганська сім’я. Зазвичай власники здають ту кімнатку подобово студентам і туристам, аж раптом місяць тому господар привів нових мешканців. Відтоді подвір’я почало жити новим життям. Кімнатка зовсім крихітна для п’ятьох, тому подвір’я поступово стає її продовженням. Правду кажучи, мені раніше не доводилося мати справи з циганами, і я тільки знаю, що вони бувають дуже різними. Так от ці, наші, геть цивілізовані, як виявилося. Їх також, як багатьох інших, вигнала зі сходу війна, і вони третій рік мотаються Україною старим москвичем, з міста до міста. Продають білоруську постіль, антикваріат і ще всяке барахло. Розмовляють трьома мовами одночасно, чи може я так чую? Молода жінка Роза говорить до малих українською, діти між собою і з дідом, що пильнує їх весь день на подвір’ї - російською, чи суржиком. Чоловіки ж між собою розмовляють так, що я розумію лиш окремі слова, тому я вирішила, що це циганська. Ніколай, найстарший з них, глядить двох хлопчаків і заводить знайомства з іншими мешканцями будинку. Нас розпитує, де поблизу найближча барахолка, чи в нас немає радянських годинників і чи ми б не взялися вчити його внуків малювати. Завдяки йому, я довідалася, що сусід зверху, називається Гєнадій і вміє ремонтувати стартер.  Подвір’я тепер заповнене дитячими голосами, і розмальоване крейдою, тут сохнуть рушники і чути запах приготованої їжі. І якось так, борються в мені два зовсім протилежні почуття: з дитинства прищеплена недовіра і безпека сільського двору, на який став подібний наш міський колодязь.